Смайлики
X
Вставити зображення
X
Якщо потрібно завантажити зображення з комп'ютера, користуйтесь img-host.org.ua
Вставити відео
X
завантаження
 Неввічливо поводиться на сайті, це мене ображає
 Агресивні дії або залякування
 Це брехливі та образливі слова, які не відповідають дійсності
Повідомити
Відміна

Доля Кобзаря

Доля Кобзаря
«Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким…». Т.Г.Шевченко.



Тарас Григорович Шевченко – Великий Кобзар, геній українського народу і всього людства – уберіг свій нарід від духовного і фізичного винищення –людоїдним москвинством, бо полишив для українства і всім сущим на земній кулі всесвітньої ваги настанови, повчання, перестороги і заповіти… і за це змушений був терпіти за життя, і навіть після відходження в інші світи, – цілі епохальні глуми.
Як відомо, з появою на світ Божий він спершу змушений був пережити дрімуче московське кріпацтво, далі – ув’язнення, потім тривалу москальну солдатчину, переслідування, заборони творчості, друку, травлю, поліційне, тобто царсько-держимордне вигнання з України. Пильнувалося так, щоб навіть не залишилося потомства.
Монархічний деспотизм глумився над Тарасом Григоровичем і після його смерті. Це були ті ж таки заборони друку його творів, посилення гніту українського народу, за якого він так уболівав і боровся.
Показовим є й те, що у 1914 році, у столітній ювілей його уродин, московський царизм заборонив родичам Тараса Шевченка у його рідній .Кирилівці збиратися з цього приводу, тому вони змушені були згадувати свого великого діда і прадіда… у льосі, тобто у підземеллі.
Перевтілене московське людожерство у червоно-більшовицький деспотизм-тоталітаризм – з 1917 року продовжило цю чорну «традицію». Нечувана сваволя, тотальний розбій, масштабні пограбування видавалися за суголосне Шевченковій боротьбі за бідних, знедолених, а цілі тих страшних чорних справ фарбувалися у світле майбутнє, суто яке буцімто було омріяне Кобзарем. (Не можу тут до слова не згадати і Лесю Українку, бо московський червоний глум не оминув і її, приписавши до участі буцімто у перших соціал-демократичних гуртках – прообразах РСДРП, тобто ще б якби трохи «творчості», то була б нібито і членом КП СС, але натомість є інший глум – «Театр русскай драми» її імені, у Києві ).
З катастрофами – людськими, духовними і матеріальними, – український народ разом із Шевченком пережив і цей другий епохальний глум, знову ж таки накинутий тою ж Московщиною.

Та повернемося знову до світу живого Кобзаря. В останні місяці життя, а саме – у листопаді 1860 року Тарас Григорович, окрім усього іншого, ще й устиг укласти і випустити буквар, так-так, – «Буквар південноруський 1861 року» («південноруський» тому, що етнонім «український» був під московською забороною). Його побратим Пантелеймон Куліш ще й докоряв за це Шевченку, кажучи, мовляв, розпочав «Кобзарем», а закінчив «Букварем».
Але цей докір розбивається до мікроскопічного дріб’язку, коли ми прочитаємо передмову Тараса Григоровича у цьому українському буквареві, а вона межово коротка і конче промовиста: «Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося» (а далі – гарний авторський підпис). Тобто, якщо іншими словами, то це виглядає так: Україна – велике, розпочинається – і розпочнеться – з української школи, українського букваря.
І треба дякувати Богу, що оте, яке малось на увазі Шевченком, мабуть, не помітили цензори – Архімандрит Фотій і якийсь В.Бекетов, які 21 листопада 1860 року у С-Петербурзі таки написали: «Пєчатать позволяєтся».

А зараз трохи математики. У квітні 1849 року, тобто у солдатчині, в укріпленні Раїм, Тарас Григорович закінчив працю над віршем «Хіба самому написать…», в якому є і таке: «…Бо вже б, здавалося, пора: «Либонь, уже десяте літо, / Як людям дав я «Кобзаря», / А їм неначе рот зашито, / Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене…».
То ж якщо полічити плин років від часу того видання «Кобзаря» – і до початку незалежності, то отримаємо вже майже 18 разів по 10 літ. І Україна таки «лайнула» – упродовж ХХ столітті відбулися потужні національно-визвольні рухи, а під кінець століття, у 1991 році український нарід нарешті здобув багатовіково омріяну і виборену ним і Тарасом Шевченком – волю, незалежність.

А з цим, певна річ, здавалося – ба більше, було непохитне переконання – що мав би канути у Лету і отой нечуваний над Шевченком – глум, а прийти справжня, а не крива пам’ять, і така ж вічна вдячність за його настанови, перестороги і заповіти, дієво, наполегливо і безповоротно втілені, і слава – на рідній українській землі. Прецінь і час для цього збіг чималий – понад чверть століття. Та ба – ні.
Якщо те все «ні» описати, то не стачить ні паперу, ні часу-років, ні терпіння. Тарас Григорович ніби все те передбачив і сказав так: «Он яке твориться / На сім світі! Яка правда / У людей, мій сину. / Така й досі, я думаю, / В нас на Україні. / Та другої і не буде / В невольниках людях», (є ще один акцент-припущення, але то вже про інших, і про те – в кінці оповіді).

Нинішнє суспільне життя в Україні, його «організація» спрямовується не на вдосконалення, а на розорення. Оскільки людність цієї нещасної землі пережила страшенний геноцид голодом і терором, то це її вже генетичне терпіння на повну експлуатують сучасні виродки, – обкрадаючи, топлячи у безправ’ї… І це вчинено з тим народом, який, будучи висококультурним, виробив і жив століттями за досконалим звичаєвим правом, і яке, після знищення останнім тоталітарним московством, могло б відбитися, дати нові паростки. Та ба – шалено вирубують.
На тлі такого промосковського людоїдства все більше продовжує панувати московська церква з її так зв. «русскім міром», це зараз, мабуть основна окупаційна сила і зброя Московії. Міною уповільненої дії є величезна кількість малороських шкіл, а «русскій мір» панує геть у багатьох українських дитсадках, школах: у коридорах, канцеляріях, учительських – на чолі з директорами, – на чолі з такими ж відділами освіти, – на чолі з не державними, а «багатонаціональними» – з отруйним двомовним жалом – чиновниками від місцевого самоврядування і аж доверху. Те саме діється і у закладах інших рівнів.
А яке це, окрім всього іншого, щонайменше – наближення юних душ впритул до жахливого московського лихослів’я, яке, як відомо, взагалі нищить всі моральні координати, випестовані усїєю земною людністю за всі часи.

Як таке становище кореспондується з відомим Шевченковим акцептом: «Та не однаково мені, / Як Україну злиї люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її окраденую збудять... / Ох, не однаково мені!».

Ба – не однаково Тарасу Шевченку, але не нам – «правнукам поганим», якщо не всім, то чималому загалу.

Таке масове малорашне блюзнірство на нашій землі спонукало «ісконно» розбійну, загарбницьку Московію-РФ знову посунути в Україну – вже в ХХІ столітті, відтяти нові землі, як колись Стародубщину, Курщину, Білгородщину, Вороніжчину, Кубань тощо.

О, Святий Боже, який це знову глум над ним, над нашим, а виходить – і не дуже нашим Шевченком… від його нащадків!!!

Мов блискавкою, прошиває мою свідомість запитальна думка: А може москвинські псарі-цензори Фотій та Бєкєтов – добачили Шевченків замисел-надію при укладанні «Букваря», але будучи свідомі тяжкості московського ярма, його руйнівної сили у фізичному і духовному сенсах, незворотності наслідків від цього у часі і просторі, – знали, були переконані, що дають дозвіл навпаки – на марне, на безнадію… І тому, чинячи те, підсміювалися собі у вуса.


Володимир Пилипенко.
0

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або
FACEBOOK
.
Онлайн: 1