Смайлики
X
Вставити зображення
X
Якщо потрібно завантажити зображення з комп'ютера, користуйтесь img-host.org.ua
Вставити відео
X
завантаження
 Неввічливо поводиться на сайті, це мене ображає
 Агресивні дії або залякування
 Це брехливі та образливі слова, які не відповідають дійсності
Повідомити
Відміна

Де краще жити і… спочити?

Де краще жити і… спочити?
Де краще жити?

Йде обговорення на радіо «Промінь» по темі: де краще жити, у селі чи у місті? Це було, мабуть, вже на початку 90-х.
Від різних додзвонювачів летіли і різні думки: і в площині намірів-мрій про село, і про повернення туди чи просто переїзд уперше, і те ж саме було на язиці і про місто.

Ось телефонує одна жіночка десь із західних наших кресів, чи то з Чернівеччини, чи з Тернопільщини – точно не пам’ятаю, та й каже, що вона-вони також якось збиралися переїхати до рідних пенатів, тобто жити в селі, точніше – повернутися туди. Але в останній момент небожі вирішили у цій справі порадитися ще і із своїм дядьком, який мешкав у Німеччині, певна річ, у Федеративній, а не в так званій НДР, хоча останньої тоді вже не було по факту, та не по сутності.

Мабуть, слід завважити про те, що для тих країв є дуже характерним наявність родичів на Заході, а також у західній півкулі: Канаді, США тощо. В описаному випадку скорше всього, що той чоловік потрапив до Німеччини в кінці ІІСвітової, то вже побачив – що таке цивілізація і майже «нєразлічіє» поміж містами і селами, зокрема та особливо у тій передовій країні. Але припускаю, що дядько не забув і про діаметрально протилежне у підрадянщині, тобто – у підмосковщині.

Так ось цей дядько дав межово короткий і межово зрозумілий імператив-відповідь, про що повідала жінка-слухачка «Променя», і яке я не забув й досі. А він сказав буквально наступне: «Не їдьте! Бо у місті одного лише дармового є більше, аніж у селі – за гроші.



Проспект Леніна-Сталіна або Де спочити в Бозі?
(Бердянсько-канадська бувальщина)

Пан Борис, коли приїздив на своєму «ЗАЗ-і 968-М» на роботу, то ще було якось нічого. Але коли було відчалював після праці додому, то його, тобто ЗАЗ-агрегату запуск, тобто ота хаотична стрілянина з двох вихлопних труб сама собою прирівнювалася до великокаліберної канонади і викликала окопний переляк.

Але якось одного разу, це все відбувалося на початку 90-х (для далекомайбутніх поколінь уточнюю – на початку 1990-их), пан Борис заколесив до праці… на новенькій «вазівці -21099». Зразу скажу – всі були ошарашені, бо, по-перше, і це головне: де він, такий-сякий, гроші взяв?(!), по-друге, і це також є по-перше: де він міг купити?(!), адже таке захмарне радянське авто і вдень з каганцем не відшукати у вільному продажі.

Слідство допитливих колег з’ясувало, що до пана Бориса завалив був із Канади 80-літній родич-дядько. Але справжнє диво полягало в іншому: він свого безцінного двоюрідного предка, що прилетів до стольного Києва літаком, припер аж звідти до Бердянська… на «зазику», та ще у холодну пору.

Як поважний гість витримав багатогодинне плазування у холодному ящику на чотирьох колесах, з канонадним супроводом – одному Богу тільки знано, і взагалі це був просто щасливий чоловік, бо не знав про великі ризики взагалі не доїхати від пункту «А» до пункту «Б». Відомо тільки що родич на той рахунок невідкладно поцікавився назвою агрегату та тим, хто його клепає. А якось невдовзі гість і питає: «Борисе, де тут у вас можна подивитися проспекти на авто?» А пан Борис і каже-ріже у відповідь: «Дядечку, можливо я щось не так розумію про те, що ви гутарите, але в нас тут я – і всі знаємо лише проспекти Леніна, а до того – ще й Сталіна були, і більше нічогісінько на цю тему».

Урешті порозумілися і незабаром подалися на автобазар, що тоді збирався біля Запоріжжя, що у бік на містечка Оріхів, Пологи, Гуляйполе, та й придбали оту «99-ку».
Таким чином, вирішили одну проблему, але трапилася наступна: пан дядечко прихворів і змушений був прилягти у лікарню… у нашу – у Бердянську. Приходить до нього племінник через декілька днів, а канадець його обурливо-здивовано й питає-каже: «Борисе, а чому це мене не лікують, і взагалі до мене ніхто не заходить?» А племінник і натякає, що, мовляв, треба платити. А дядько обурено: «Так чому ж вони губи стулили і нічого не кажуть про плату?»

Пан Борис певний час напівшепотом розповів дядькові про весь «шиворіт-навиворіт» лікування в Україні і, зокрема, у місті, в розумінні, перш за все, умов надання цих послуг. То ж як почав канадець платити доляри, то його хутко поставили на ноги, бо вся лікарня забігала.

Отже повернувся він додому, тобто у хижу Бориса, хижу тому, що племінник мешкав по вулиці – нині це Консульська – а раніше звалася «Комунарів», а ще раніше, кажуть, там румунські конюшні були. Побув ще трохи дядько і чомусь засумував, та якось і повідав племіннику наступне: «Я, – каже, – взагалі то збирався оце, приїхавши в рідну Україну, у Бердянськ… тут і померти. …Але я – передумав».

Та й подався він назад до Канади, до свого власного придорожнього мотелю… далі працювати і… не вмирати, доки Україна – стане Україною, а тоді вже й – нехай…

Розповів пан Олексій, м.Бердянськ.

Почув, запам’ятав, записав і обробив В.Пилипенко.
0

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або
FACEBOOK
.
Онлайн: 1