Смайлики
X
Вставити зображення
X
Якщо потрібно завантажити зображення з комп'ютера, користуйтесь img-host.org.ua
Вставити відео
X
завантаження
 Неввічливо поводиться на сайті, це мене ображає
 Агресивні дії або залякування
 Це брехливі та образливі слова, які не відповідають дійсності
Повідомити
Відміна

ПРОТОКОЛЬНА ЧАСТИНА (Оповідання)

ПРОТОКОЛЬНА ЧАСТИНА  (Оповідання)
Життя несеться над усіми нами
І вимагає ладу і пісень.“

(Павло Филипович)


Частина І. Будьмо знайомі ближче.

То давайте знайомитися, тільки маю на увазі не прозу прізвища, імені, а дещо інше і, гадаю, сутніше.
Отож я працюю, якщо на абревіатурній мові, у МЗС. Цей наш символізм впритул схожий на МНС, ба більше… і тої ж ”надзвичайки“ у нас достоту, це, щонайменше, ті ж таки посли-надзвичайники.
Донедавна я тривалий час очолював протокольний відділ. Як на мене, цікавіше буде розповісти бодай не про саму працю, а про те, як нас, наприклад, йменують-дражнять колеги з інших підрозділів відомства: ми для них і сценаристи, і кукловоди, і навіть драматургами нарікають (може мені ще й не про всі прозвиська знано).
А які сюжети-перекази з минувшини про протокольні справи, власне - про відступи від протоколів, ходять поміж нами у відомстві, і вже неможливо втямити - де правда, а де небилиця. Слід завважити, що левова частка їх припадає на радянсько-союзні часи. Ось про одну таку протокольну, правильніше - позапротокольну билицю-небилицю і розповім.
Полетів якось Микита Хрущов у союзний Узбекистан, певна річ, до столиці - Ташкенту. Другого дня встав тихенько раненько у своїх апартаментах, ухитрився непомітно обійти дрімаючу охорону і шмигнув-подався на столичний простір.
Через деякий час охорона, зрозуміло, шалено кинулася на пошуки першосекретарника, змушена була, зокрема, і розпитувати у досить рідкісних на той ранній час перехожих. А допитуватися ж приходилося, звісно, не прямо ж про Микиту Сергійовича, а називати його виразні прикмети, а це, куди діватися, - мова була про товстого, про лисого, (вже вибачимо служивим сторожам від бувшого ”ЧК“ на ще більш грубім слові ) - про мордатого.
А ”утікач“ подався не в ресторан ”Заравшан“, а брів по одній черговій ”аульній“ вулиці, які там тягнулися впритул до самісінького центру столиці.
Так ось, як вже зазначалося дещо вище, керівну посаду завідувача протокольного відділу я покинув добровільно - ба навіть з наполяганням. А причину цієї, здавалось би нечуваної нелогічності… увага(!), приготуйтеся, зараз скажу: бо мені кожноріч весною треба було кров з носа їхати до батьків у рідне село Медове… садовити город, зокрема, картоплю, а під кінець літа - її копати. А для мене, хочу прямо наголосити, то був вагоміший ”протокол“, але дотриматися його, перебуваючи на посаді керівника - часто було непереливки. Ось так я й став пересічним ”протокольником-сценаристом-драматургом“. І взагалі хтів би зважити на те, що попередню посаду я не вважав високосенням, то й в полишенні її не вбачав назадоглядства.
Та якби ж оце на цьому і все, то можна б було і пісню затягнути, та ба - ні. Швидко з’ясувалося, що не тільки біди, а й проблеми поодиноко не ходять-приходять, але зразу ж завважу: вони апріорі не пов’язані з моїм ”самопониженням“, з тим, що я на службовій драбині дав задній хід на один щабель нижче, бо ж це входило в мою рахубу.

Частина ІІ. Безпомильний діагноз.

Одного разу якось несподівано мені, як ото в голову ніби вдарило, спіймав себе на думці, що протокольність либонь смирненько панує-почиває не лише на моїй роботі, ця сугестія бігме обплутала-змарудила геть усе моє життя, хай і не по писаному, а все ж таки по протоколу - і вдень і вночі, і серцевиною її є одноманітність, тобто рутинна повторюваність.
Спершу я цим не так вже й переймався, ще не здавав собі гаразд справи, та й жминдати не було кому. Але коли трапилося спіймати себе на згідній думці, що і культура, і традиції, і обряди є також… протоколами, тобто така сама тонація, отоді вже кинувся був бити на сполох, бо так, гляди, знічев’я можна - й плись на дно.
Став та й сам собі думаю: ну звернуся, наприклад, до психолога, так він же сам сидить на хай і на дещо інших - лікувальних, але тих же таки - протоколах, а якщо припустити, що психологом буде жінка, так тоді втікай аби куди, бо ж вона, коли після лікувальних протоколів приходить додому, то не звільняється, а навпаки, нап’ялює на себе ще безліч інших - кухонних, це борщові, галушкові, кандьорні, затіркові, рагушні… То це ж цілий протокольний космос! Тобто вона прямо тотально вся в протоколах, як ото куриця в пір’ї, - у часі і просторі, і повсякчас.
Засумував я трохи від полону у таких, мабуть ще не знаних науці, лабетах. Та що вдієш, давай-но думати, наколдирювати досвід: як би його самотужки вирватися із їх ”палких“ обіймів. Вдався до досить простого заходу - межово урозмаїтнювати своє повсякденне животіння.
Подробиці про це не буду викладати, бо ж, звісно, у кожного своя фантазія і витівковість. Але наведу бодай один приклад: на роботу і назад, не так як далебі, став добиратися за різними сценаріями і послідовностями: одного разу - метро, іншого (або назад), приміром, маршруткою, наступного дня туди - трамваєм, а назад - пішки, далі - авто одним, потім другим, і так далі і тому подібне. Припускаю, що якби хто на це зглянувся, то сприйняв би за чинення якогось глупезтва.
А його я чинив і під час поїздок до батьків у Медове, тобто був один непохитний принцип: кожного разу - інакше. Але сказати б, що цими заходами суттєво поборов, розклав на лопатки ”протокола“ - я не можу. Та допоміг мені його величність - випадок, коли вкотре навесні поїхав садовити город. Але про це у наступній - і останній частині.

Частина ІІІ. Що казав Вітька.

То була середина квітня, суботній ранок. Перед тим упродовж ночі трьома видами ”рухомого складу“ я добрався до сусіднього села, бо далі, до Медового…автобуси не ходили. Власне, це якраз мені було на руку, тобто - для розмаїття. Далі зайшов до знайомих ще зі шкільних років, винайняв у них ровера типу ”хвз“, імовірно, ще зразка 1950-х років, та й подався хутенько далі. Ось уже, нарешті, викрутив педалями майже на саму вершину пагорба, де вже в очах розпочинає тепліти далековид села - виднітися у балці уздовж ставків. Ба зрівнявся і зі стовпом електролінії з боковою підпорою, тобто який мав вигляд рогачика, але догори ногами. Згадалося, як колись у шкільні роки, бувало, десь ближче до півночі вертаєш після побачення з дівчиною, крутиш-крутиш ті педалі… а як зрівняєшся з тим ”рогачиком“, то вже й легше стає. Якби тільки знала ця споруда, що ось уже стільки десятків років не лише тримає дроти, але й пробуджує пам’ять, давні почуття юності.
Згори їдеться хутко - тільки-но після стовпа-рогачика відкрився рідний краєвид села, через хвилин зо 5-7 вже й на ставкову греблю в’їхав.
Та ось я вже й завернув до рідного обійстя. Привітався з татом і матусею, поснідали хутенько та й гайда садити города.
Робота йде, а заодно і балакаємо про се й про те. І раптом, як ото серед ясного неба, але не грім, а заграла поблизу гармошка укупі з бубоном та з його брязкальцями.
Тільки тепер тато і мама згадали і сповістили про те, що в наших сусідів (сусідів суміжними городами) грають весілля, жениться іх син, ба більше, і вони самі - мої батьки - також запрошені туди взавтра, у неділю.
Далі події розвивалися дуже стрімко. Під час гармошкової паузи з весільного подвір’я в наш бік хтось заклично махнув рукою і негайно попростував навпростець городами до нас.
О, яка несподіванка, то був мій друг з дитинства - Вітька. Палко привітавшись, він став наполягати, щоб я конче негайно збирався на весілля, а не ввечері. Зрозуміло, що «негайно» ніяк не виходило, бо ж треба було довершити картопляну справу, та й вечорниці ще не наступили. Але була й ще одна немаловажна заковика: я не був офіційно запрошений, про що й сказав другу. Побалакавши ще трохи, він повернув назад, але вже майже за лічені хвилини ми спостерігли з позицій городу, як з весільного двору виходить на вулицю у наш бік почет - молодий у супроводі дружка. Стало зрозуміло, що мій друг ужив негайних заходів щодо офіційно-обрядової церемонії стосовно мене. Я встромив лопату в землю і пішов поволі до хати, далі двором на вулицю, де і зустрівся з юними людьми і, мабуть, навіть закрив очі, щоб вповні відчути насолоду від обрядового - «…батько й мати просили і я прошу…». Але в ту ж мить… як блискавка, як громовий удар прошив мене, моє єство, - що це ж я свідомо напросився і - щиро чекаю отого, з чим так уперто самотужки борюся - протоколу, протокольності. Хоч очі мої, зрозуміло, і далі залишалися закритими, але я все рівно спостеріг, що в них - потемніло.
Не можу сказати, скільки миттєвостей ще збігло і який був вираз мого обличчя… коли раптом чую те - межово спрощене, яке вже чув зовсім недавно, тільки у формі переказу, відповідно, від третьої особи однини чоловічого роду - якщо вже точно за українським правописом: «Вітька казав, щоб ти приходив на весілля(!!!)».
У мене ніби щось тріснуло-стрельнуло в голові, я, мабуть, ще ніколи так широко не розкривав очей і не розтягував рота у щось схожому на посмішку. Я обняв юних людей і почав безупинно їм дякувати… але не за запрошення, точніше - не тільки за нього. Бо я відчув з усією очевидністю, що від конглемерату блискавичності і несподіваності… мара протокольності - щезає прямо на очах із моєї свідомості, що її, урешті, нібито корова язиком злизала.
Побував я на вечорницях, і горілку там пив, і добре закушував, і танцював, і щиро тепер радів усім і усьому - неперевершеному українському весільному обряду. І з другом Віктором вже набалакалися, вже наспогадалися… - ніби заново прожили минувшину.
А тепер оце про все це згадую, бо нічого не забувається.

Володимир Пилипенко
Вересень, 2020 рік
0

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або
FACEBOOK
.
Онлайн: 1