ПРОТОКОЛЬНА ЧАСТИНА (Оповідання)

14.09.2020

21:14:04

Бердянська Просвіта

”Життя несеться над усіми нами
І вимагає ладу і пісень.“
(Павло Филипович)

Частина І. Будьмо знайомі ближче.

То давайте знайомитися, тільки маю на увазі не прозу прізвища, імені, а дещо інше і, гадаю, сутніше.
Отож я працюю, якщо на абревіатурній мові, у МЗС. Цей наш символізм впритул схожий на МНС, ба більше… і тої ж ”надзвичайки“ у нас достоту, це, щонайменше, ті ж таки посли-надзвичайники.
Донедавна я тривалий час очолював протокольний відділ. Як на мене, цікавіше буде розповісти бодай не про саму працю, а про те, як нас, наприклад, йменують-дражнять колеги з інших підрозділів відомства: ми для них і сценаристи, і кукловоди, і навіть драматургами нарікають (може мені ще й не про всі прозвиська знано).
А які сюжети-перекази з минувшини про протокольні справи, власне - про відступи від протоколів, ходять поміж нами у відомстві, і вже неможливо втямити - де правда, а де небилиця. Слід завважити, що левова частка їх припадає на радянсько-союзні часи. Ось про одну таку протокольну, правильніше - позапротокольну билицю-небилицю і розповім.
Полетів якось Микита Хрущов у союзний Узбекистан, певна річ, до столиці - Ташкенту. Другого дня встав тихенько раненько у своїх апартаментах, ухитрився непомітно обійти дрімаючу охорону і шмигнув-подався на столичний простір.
Через деякий час охорона, зрозуміло, шалено кинулася на пошуки першосекретарника, змушена була, зокрема, і розпитувати у досить рідкісних на той ранній час перехожих. А допитуватися ж приходилося, звісно, не прямо ж про Микиту Сергійовича, а називати його виразні прикмети, а це, куди діватися, - мова була про товстого, про лисого, (вже вибачимо служивим сторожам від бувшого ”ЧК“ на ще більш грубім слові ) - про мордатого.
А ”утікач“ подався не в ресторан ”Заравшан“, а брів по одній черговій ”аульній“ вулиці, які там тягнулися впритул до самісінького центру столиці.
Так ось, як вже зазначалося дещо вище, керівну посаду завідувача протокольного відділу я покинув добровільно - ба навіть з наполяганням. А причину цієї, здавалось би нечуваної нелогічності… увага(!), приготуйтеся, зараз скажу: бо мені кожноріч весною треба було кров з носа їхати до батьків у рідне село Медове… садовити город, зокрема, картоплю, а під кінець літа - її копати. А для мене, хочу прямо наголосити, то був вагоміший ”протокол“, але дотриматися його, перебуваючи на посаді керівника - часто було непереливки. Ось так я й став пересічним ”протокольником-сценаристом-драматургом“. І взагалі хтів би зважити на те, що попередню посаду я не вважав високосенням, то й в полишенні її не вбачав назадоглядства.
Та якби ж оце на цьому і все, то можна б було і пісню затягнути, та ба - ні. Швидко з’ясувалося, що не тільки біди, а й проблеми поодиноко не ходять-приходять, але зразу ж завважу: вони апріорі не пов’язані з моїм ”самопониженням“, з тим, що я на службовій драбині дав задній хід на один щабель нижче, бо ж це входило в мою рахубу.

Частина ІІ. Безпомильний діагноз.

Одного разу якось несподівано мені, як ото в голову ніби вдарило, спіймав себе на думці, що протокольність либонь смирненько панує-почиває не лише на моїй роботі, ця сугестія бігме обплутала-змарудила геть усе моє життя, хай і не по писаному, а все ж таки по протоколу - і вдень і вночі, і серцевиною її є одноманітність, тобто рутинна повторюваність.
Спершу я цим не так вже й переймався, ще не здавав собі гаразд справи, та й жминдати не було кому. Але коли трапилося спіймати себе на згідній думці, що і культура, і традиції, і обряди є також… протоколами, тобто така сама тонація, отоді вже кинувся був бити на сполох, бо так, гляди, знічев’я можна - й плись на дно.
Став та й сам собі думаю: ну звернуся, наприклад, до психолога, так він же сам сидить на хай і на дещо інших - лікувальних, але тих же таки - протоколах, а якщо припустити, що психологом буде жінка, так тоді втікай аби куди, бо ж вона, коли після лікувальних протоколів приходить додому, то не звільняється, а навпаки, нап’ялює на себе ще безліч інших - кухонних, це борщові, галушкові, кандьорні, затіркові, рагушні… То це ж цілий протокольний космос! Тобто вона прямо тотально вся в протоколах, як ото куриця в пір’ї, - у часі і просторі, і повсякчас.
Засумував я трохи від полону у таких, мабуть ще не знаних науці, лабетах. Та що вдієш, давай-но думати, наколдирювати досвід: як би його самотужки вирватися із їх ”палких“ обіймів. Вдався до досить простого заходу - межово урозмаїтнювати своє повсякденне животіння.
Подробиці про це не буду викладати, бо ж, звісно, у кожного своя фантазія і витівковість. Але наведу бодай один приклад: на роботу і назад, не так як далебі, став добиратися за різними сценаріями і послідовностями: одного разу - метро, іншого (або назад), приміром, маршруткою, наступного дня туди - трамваєм, а назад - пішки, далі - авто одним, потім другим, і так далі і тому подібне. Припускаю, що якби хто на це зглянувся, то сприйняв би за чинення якогось глупезтва.
А його я чинив і під час поїздок до батьків у Медове, тобто був один непохитний принцип: кожного разу - інакше. Але сказати б, що цими заходами суттєво поборов, розклав на лопатки ”протокола“ - я не можу. Та допоміг мені його величність - випадок, коли вкотре навесні поїхав садовити город. Але про це у наступній - і останній частині.

Частина ІІІ. Що казав Вітька.

То була середина квітня, суботній ранок. Перед тим упродовж ночі трьома видами ”рухомого складу“ я добрався до сусіднього села, бо далі, до Медового…автобуси не ходили. Власне, це якраз мені було на руку, тобто - для розмаїття. Далі зайшов до знайомих ще зі шкільних років, винайняв у них ровера типу ”хвз“, імовірно, ще зразка 1950-х років, та й подався хутенько далі. Ось уже, нарешті, викрутив педалями майже на саму вершину пагорба, де вже в очах розпочинає тепліти далековид села - виднітися у балці уздовж ставків. Ба зрівнявся і зі стовпом електролінії з боковою підпорою, тобто який мав вигляд рогачика, але догори ногами. Згадалося, як колись у шкільні роки, бувало, десь ближче до півночі вертаєш після побачення з дівчиною, крутиш-крутиш ті педалі… а як зрівняєшся з тим ”рогачиком“, то вже й легше стає. Якби тільки знала ця споруда, що ось уже стільки десятків років не лише тримає дроти, але й пробуджує пам’ять, давні почуття юності.
Згори їдеться хутко - тільки-но після стовпа-рогачика відкрився рідний краєвид села, через хвилин зо 5-7 вже й на ставкову греблю в’їхав.
Та ось я вже й завернув до рідного обійстя. Привітався з татом і матусею, поснідали хутенько та й гайда садити города.
Робота йде, а заодно і балакаємо про се й про те. І раптом, як ото серед ясного неба, але не грім, а заграла поблизу гармошка укупі з бубоном та з його брязкальцями.
Тільки тепер тато і мама згадали і сповістили про те, що в наших сусідів (сусідів суміжними городами) грають весілля, жениться іх син, ба більше, і вони самі - мої батьки - також запрошені туди взавтра, у неділю.
Далі події розвивалися дуже стрімко. Під час гармошкової паузи з весільного подвір’я в наш бік хтось заклично махнув рукою і негайно попростував навпростець городами до нас.
О, яка несподіванка, то був мій друг з дитинства - Вітька. Палко привітавшись, він став наполягати, щоб я конче негайно збирався на весілля, а не ввечері. Зрозуміло, що «негайно» ніяк не виходило, бо ж треба було довершити картопляну справу, та й вечорниці ще не наступили. Але була й ще одна немаловажна заковика: я не був офіційно запрошений, про що й сказав другу. Побалакавши ще трохи, він повернув назад, але вже майже за лічені хвилини ми спостерігли з позицій городу, як з весільного двору виходить на вулицю у наш бік почет - молодий у супроводі дружка. Стало зрозуміло, що мій друг ужив негайних заходів щодо офіційно-обрядової церемонії стосовно мене. Я встромив лопату в землю і пішов поволі до хати, далі двором на вулицю, де і зустрівся з юними людьми і, мабуть, навіть закрив очі, щоб вповні відчути насолоду від обрядового - «…батько й мати просили і я прошу…». Але в ту ж мить… як блискавка, як громовий удар прошив мене, моє єство, - що це ж я свідомо напросився і - щиро чекаю отого, з чим так уперто самотужки борюся - протоколу, протокольності. Хоч очі мої, зрозуміло, і далі залишалися закритими, але я все рівно спостеріг, що в них - потемніло.
Не можу сказати, скільки миттєвостей ще збігло і який був вираз мого обличчя… коли раптом чую те - межово спрощене, яке вже чув зовсім недавно, тільки у формі переказу, відповідно, від третьої особи однини чоловічого роду - якщо вже точно за українським правописом: «Вітька казав, щоб ти приходив на весілля(!!!)».
У мене ніби щось тріснуло-стрельнуло в голові, я, мабуть, ще ніколи так широко не розкривав очей і не розтягував рота у щось схожому на посмішку. Я обняв юних людей і почав безупинно їм дякувати… але не за запрошення, точніше - не тільки за нього. Бо я відчув з усією очевидністю, що від конглемерату блискавичності і несподіваності… мара протокольності - щезає прямо на очах із моєї свідомості, що її, урешті, нібито корова язиком злизала.
Побував я на вечорницях, і горілку там пив, і добре закушував, і танцював, і щиро тепер радів усім і усьому - неперевершеному українському весільному обряду. І з другом Віктором вже набалакалися, вже наспогадалися… - ніби заново прожили минувшину.
А тепер оце про все це згадую, бо нічого не забувається.

Володимир Пилипенко
Вересень, 2020 рік

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або