Смайлики
X
Вставити зображення
X
Якщо потрібно завантажити зображення з комп'ютера, користуйтесь img-host.org.ua
Вставити відео
X
завантаження
 Неввічливо поводиться на сайті, це мене ображає
 Агресивні дії або залякування
 Це брехливі та образливі слова, які не відповідають дійсності
Повідомити
Відміна

Село Темирівка Цикл ”Незабутнє“.

”…Ходімо в селище, там люде,
А там, де люде, добре буде…“
Т.Г.Шевченко

Село Темирівка  Цикл ”Незабутнє“.

Село Темирівка на Гуляйпіллі - чимале село, у ньому понад півтори тисячі люду, це вдвічі менше аніж в Успенівці, але у стільки ж перевищує - Пурхівку.
Темирівка, як, власне, і Успенівка - уникли радянського перейменувального безродства на якихось нових Ново-Іванівок, Ново-Григорівок, Ново-Миколаївок (спершу так і писали - через дефіс).
Оце зараз подумалося: добре, що московсько-радянські вожді чубилися поміж собою: наступники розвінчували попередників, навіть викидали із могольного акрополя… і Ще раз відповідально наголошую - добре. А якби того не траплялося, то були б і до тепер Ново-Сталінки і Ново-Беріївки, Ново-Хрущовки і Ново-Брежнєвки... Темирівка, приміром, могла стати Ново-Кагановичкою, а сусіднє Обратне - Ново-Єжовкою, так без кінця і краю. Переробили б до невпізнанності і Успенівку - козацького походження.
А ось за іншими параметрами, зокрема, стосовно років народження-заснування, то вийшов інший ”інкубатор“ або - ”під один гребінець“ для всіх: 1800 або 1803… або - майже те саме, а інколи ще й з додаванням такої московсько-імперської брехні: ”засновано переселенцями із Росії“(?!).
Це все не що інше, як вигадки та бузувірство московського імперства - царського та секретарського… у пострадянському збереженні - ”малоросами“.
Але обминемо-полишемо це чужинське поганство і послухаємося таки Тараса Григоровича: ”Ходімо в селище, там люде…“.

То ж подамося саме у село Темирівку, але не лише тому, що з 1950 по 1959рр. наша родина мешкала там до переїзду у Пурхівку, бо були-є ще більш ранішні приводи-зв’язки між цими селами - але про них пізніше.
Оскільки Темирівку я пізнавав у віці від 1 до 10 літ, то й оповідка буде з позицій уваги дитячих очей, розуму і пам’яті.
Наша родина єдиних там Пилипенків (бо це прізвище характерне для Успенівки) квартирувала у трьох місцях: спершу на в’їзді у село з боку профіліровки (так називали тоді земляну дорогу на Донецьк (у ті часи - Сталіно) на побічній вулиці, яка була праворуч від центральної - у баби Гашки (запам’ятав лише один ”кадр“, бо ж був двох чи трьохлітнього віку: бабуся сидить у дворі на стільчику і чистить картоплю), потім на тій же вулиці за парком у покинутій хаті (до нас там восени одної ночі підкрався вовк з боку поля-степу, загриз козенятко у дворі, потяг його на поле, а вранці тракторист, який орав ниву, погукав нас і показав його ”роботу“.
Далі мешкали у Касяненків у кінці старої частини села, гуляли з Володьою (може помилився з іменем), який з часом, це , ймовірно, 80-ті роки, став бригадиром у колгоспі.

А вже десь у 1954р. купили хату в учителя Накалюжного Семена Максимовича і його дружини Груні на вулиці у старій частині села, яка впиралася у колгоспний сад, хата стояла між Плисенками і Івановими, а через дорогу мешкала, згодом - моя перша вчителька, Олійник Леся Панасівна. До речі, в школу пішов у 1956 році, якраз на відкриття шкільної новобудови.
На тій вулиці проживали ще родини Калюжних, Касяненків, Назаренків, Вовк, а більше не пам’ятаю. Дуже ”приваблював“ у літню пору нас - дітей, колгоспний сад зі своїми шпанками.
Кожне літо проходило в купанні на ставку, який розташовувався на північному краї села - біля Бочан, у ньому часто ловили раків. Зі старших хлопців, ровесників мого брата, пам’ятаю братів Веню і Ваню, ну і, звичайно ж, Анатолія Вовка (про нього написав колись оповідь ”МЗС-маларассєйка“). Гуляв з Касяненком Колею, Назаренком Васею, з сином Івана Родіоновича Юрою.

Мій старший брат Анатолій, старший на 4 роки, окрім навчання у школі, приватно вчився грі на баяні в одного старого чоловіка-музиканта (імені і прізвища не згадаю, а спитати вже нікого), то ж у нас вдома було чутно пісню ”Взяв би я бандуру“, полонез Огінського і багато інших українських шедеврів. Окрім того, у нас ще був великий батарейний радіоприймач ”Родіна-47“, то вже чули і чаруючий спів Івана Семеновича Козловського.

Окрасою села був (і є) великий парк з гарними алеями в ньому, розташований посередині всієї довжини села. Тепер там і будинок культури, і церква.
Раніше церква була з того краю села, де Бочани, мала величний вид, залишилося в пам’яті, як дитині - причащання в ній.
Через дорогу (центральну) був клуб-хата, за клубом, у протилежний бік від Бочан, йшла вулиця, де стояла кам’яна будівля старої школи.

Відомими мені прізвищами у селі, окрім названих, були (розпочну з однокласників): Денисенко, Савченко, Мелащенко, Рибалко, Хомич, Пархоменко, Герман, Котенко, Власенко, Лелик. Далі: Жовніренко, Панасейко, Рябоконь, Білоконь, Чубук, Іванов, Мельник, Сергієнко, Данченко, Добрознай, Музика, Коломієць, Цапенко, Хмельов, Баракута. На жаль, більше назвати не можу: або забув, або й не знав. До речі, за прізвищами змушений був звертатися і до сайту ”Темирівська загальноосвітня школа…“, у тім числі - і вчителів, бо запам’яталися, певно ж, лише їх імена та по-батькові.
Я згадував вище братів Веню і Ваню, так ось щоб розповісти далі один епізод про себе, змушений дещо сказати про Ваню. У літню пору, коли майже все гуляння полягало у купанні на ставках, то якраз для Вані то була каторга, бо він фатально боявся води. Оце зайде, бувало, по щиколотки і його вже трясе… Це була мука для нього.

А тепер розповім про свій переляк. Хтось мене злякав дядьком Сергієнком (ім’я не пам’ятаю або, скорше, і не знав: дядько Сергієнко, та й годі), мабуть у віці 5-ти років. Як на мене, то його дійсно можна було злякатися, бо був огрядний, аж до - пузана, рослий, мав густе чорне волосся, зачесане назад, чорні широкі брови тощо. Я його обходив, як ото кажуть - десятою дорогою.
Одного разу отак зайшов з матусею до сільмагу, що в кінці був старої частини села, а там серед людей біля прилавку стояв якраз і він (вже скуплявся). Я як побачив, то вже затрясся, як осиновий лист, і притулився до матусі. Мама звернула на це увагу, розпитала мене за причину тряски-переляку, взяла за руку, підвела до дядька і сказала йому про це. А далі розпочалася ”терапія“: дядько погладив мене по голові, сказав, що він не страшний, а добрий і підтвердив це подарунком мені - цукерок. Все, ця - дійсно терапія - прибрала переляк, як ото корова злизує язиком.

Пам’ятаю ще сумну повчальну історію. Один господар (у нього на обличчі були наслідки від захворювання віспою) вирішив викопати погріб. Із-за інших клопотів робота затягнулася, тобто довгий час стояла яма глибиною з півметра, в яку, граючись, багато разів стрибав його малолітній син. Урешті, хлопчик перестав ходити, то батько його возив на багажнику велосипеда. Подальша доля мені невідома.

Все, більше нічого не скажу про Темирівку, бо родиною перебралися до Пурхівки у 1959 році… і я вважав, що ми одні такі ловкі, та ба - ні.

Отже, нарешті, про більш ранішні приводи-зв’язки між цими селами.
Десь вже аж у 1990-х роках, якось спілкуючись із пурхівцем (правильніше було б - однопурхівцем) Квіткою Вітьою, несподівано почув від нього, що поважний чоловік-пурхан - Надолинець Іван Петрович є… ”темирівським зятем“. Але це умовно можна назвати ще - ”квіточками“ А про ”ягодки“ - далі.
Упродовж скількох десятиліть(!) по переїзді у Пурхівку я знав велику родину Зражевських: і їх матір, яка десятки років кожноденно проходила повз наш двір, знав і її синів: найстаршого дядька Василя (у якого крав груші з Гришою Гаркавенком), і Віктора, у якого був навіть у гостях (коли у 2005 році перед проводами розносив по обійстях вірша про Пурхівку, і Миколу, який був наймолодший і який згодом кудись виїхав, і, урешті, дочку Віру…

І ось тільки Віра, і тільки коли я десь після 2011 року став зупинятися у її обійсті ночувати перед Проводами (до того зупинявся у Горпинича Миколи), так от в один з таких приїздів під час розмов за вечерею, я, згадуючи минуле, зокрема, і про Темирівку, то коли неправильно вимовив прізвище голови Темирівської сільради Панасейка (сказав - Панасенко), і коли Віра поправила мене і розповіла про Темирівку і темирян, ото тільки тоді дізнався - тобто зовсім недавно, що з Темирівки не тільки Іван Петрович Надолинець та наша не чисельна родина, а що Пурхівку пов’язує з тим селом, що за 10 кілометрів на схід по Скотоватій Балці, цілий рід Зражевських.

Ось так буває. Ось чому я послухав Тараса Григоровича і подався ще в одне село ”… там, де люде…“.


Володимир Пилипенко. Червень,2021 рік.
0

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або
FACEBOOK
.
Онлайн: 1