Смайлики
X
Вставити зображення
X
Якщо потрібно завантажити зображення з комп'ютера, користуйтесь img-host.org.ua
Вставити відео
X
завантаження
 Неввічливо поводиться на сайті, це мене ображає
 Агресивні дії або залякування
 Це брехливі та образливі слова, які не відповідають дійсності
Повідомити
Відміна

Брати Дарморози: різні за характерами, єдині у патріотизмі

Брати Дарморози: різні за характерами, єдині у патріотизмі

У дитинстві малинівські хлопчаки Сергій та Петро Дарморози грали у «войнушки» дерев’яними пістолетами й автоматами та вважали героєм свого суворого діда, який пройшов II Світову війну. Однак тоді, зростаючи у мирі, вони й подумати не могли, що в майбутньому і їм доведеться взяти до рук справжню зброю та стати героями для своїх дітей і онуків, а для України – її захисниками.

Напередодні Дня Збройних Сил України ми зв’язалися зі старшим братом, ветераном АТО – 53-річним Сергієм Івановичем. Чоловік після майже річної служби в АТО, за станом здоров’я повернувся додому до звичного ритму життя й роботи. Однак і зараз не забуває про своїх побратимів, які лишилися стояти на обороні країни – за можливості допомагає їхнім родинам, дружинам та матерям, коли вони потребують чоловічої допомоги в господарстві.
Із лікарні - на фронт

Під час третьої хвилі мобілізації, яка відбулася у липні 2014 року, Сергій перебував на лікуванні з гіпертонічним кризом. Дізнавшись про призов, пісвя усіх уколів та майже всіх процедур, рушив до військкомату та спитав чи є йому «путівка». Почувши «ні» у відповідь, одразу виявив добровільну згоду. Це рішення передусім здивувало його лікаря Надію Нижник, яка після невдалих спроб відмовити Сергія від даної затії, все ж здалася й призначила йому препарати для амбулаторного лікування. Недивно, що ще більше слів обурення Сергій наслухався вдома. Однак усім суперечкам кінець поставило вперте чоловіче «Я піду!»…

Цікаво, що Сергій із Петром про наміри піти в АТО між собою не ділилися, а в той день зустрілися на зборі добровольців випадково.
Того дня біля військкомату зібралося дуже багато людей, я особливо й не роздивлявся навколо. І коли нас усіх вишикували, якось помітив знайоме обличчя поряд, через одного в ряду: то був Петя. Кажу йому: «А куди це ти?». А він мені: «А ти куди?».

- Так разом, гадаю, не без впливу військового комісара, який їхав з нами, і потрапили до 55-ї бригади, у 1 батарею. Петра призначили командиром гарматної частини, мене - старшиною батальйону. Хоча пізніше, за добровільною згодою, замінив техніка 1 дивізіону – з чим-чим, а з технікою я був на «ти». Тому на передову мене відпускали нечасто: командиру батальйону була потрібна людина, яка в будь-якій ситуації могла підстрахувати із транспортом, обладнанням та зброєю. За 10 місяців служби нам довелося розвантажити біля 11 тисяч ящиків із боєприпасами, по 86 кг кожен. І хоча комбат, знаючи мої проблеми зі здоров’ям, просив мене не робити того, я хотів бути задіяним та потрібним – брав і працював. І таки добив себе – отримав травму меніска колінного суглобу. Це загалі вибила мене з ритму служби, - порушилася рухливість, брати навантаження на себе вже не міг, як і певні види роботи. Тому після демобілізації прийняв рішення залишитися вдома, бо ж який з мене вояка - побратимам я був би тільки обузою. Зараз з мене більше користі тут, на «гражданці». Хоча за потреби я без найменших вагань піду на фронт знову.
Третій контракт брата - останній

43-річний Петро Дармороз продовжує служити й до сьогодні, нині - за контрактом у Бердянську, в «Морській піхоті» - разом із давнім товаришем, побратимом та земляком Миколою Хорішком, з яким були учасниками відомого гуляйпільцям гурту «Dement» (на фото).

Брати Дарморози: різні за характерами, єдині у патріотизмі


Строк служби – до квітня 2020 року, і цей контракт, вже третій за 5 років, - останній: Петро вирішив зупинитися й присвятити себе родині.

- Увесь час, із самого початку війни, Петро не міг всидіти на місці. Після демобілізації у вересні 2015-го, брат не витримав спокою громадянського життя і знову йшов служити. Сказати, що я ним пишаюся – нічого не сказати. Мені було приємно бачити його командиром – він дійсно гідний цього звання. Хоча я знав ще одного командира «гарматки», котрий так і не зміг піти у бій, і залишався в тилу. Страх – це найбільша слабкість, якій навряд чи хто може протистояти. Але щодо Петра, то жоден мускул не здригнувся на його обличчі, коли треба було йти на передову. Завжди захоплювався його силою волі, його незламним бойовим духом, його патріотизмом і неймовірною мужністю, сміливістю та відвагою. За час нашої спільної служби (та і взагалі) він жодного разу не виказав найменшої слабини. Він ніколи не боявся труднощів, був і є патріотом своєї країни, як кажуть, до «мозга костей». Однак уже й він вирішив для себе – війни з нього досить. Навесні брат повертається, щоб віддати свій час родині: дружині й дітям, яким дуже важливо, щоб батько був поряд. А нещодавно Петро поділився новиною, що нарешті має змогу здійснити свою давню мрію – стрибнути з парашутом.
Українцям показують не всю правду цієї війни

- Хотілося б багато сказати за всі ці події, які назвали війною, бо ж нам у більшості показують не ту правду, що відбувалася в реальності. Про «аватарів», голослівних героїв, які під алкогольною пеленою б’ють себе у груди й волають «Я захищав Україну!». Які користуючись непотрібними, на мою думку, пільгами, у лікарні нахабно йдуть поза чергою на прийом до лікаря, залишаючи за собою тих, кого ми захищали, – жінок, дітей та старичків. Про симулянтів, котрі навмисне завдавали собі травм, які потім виставляли за бойові поранення, й отримували грошові компенсації та нагороди. Про численні втрати, які довелося побачити й пережити. Про другий день народження нашої батареї, коли нас вивели з-під Іловайського котла, з 24 на 25 серпня 2014 року, після зради та суцільного кривавого місива. Про те, як війна на той час стала способом заробітку, і, аби заробити, йшли снайперами навіть неповнолітні, які вже не поверталися додому… Про справжніх героїв, які гинули і для котрих не шкода ні сліз, ні слів. Можна дуже багато сказати, однак на це не вистачить газетних шпальт, бо ця війна - дуже болюча повість для окремої книги.

Брати Дарморози: різні за характерами, єдині у патріотизміБрати Дарморози: різні за характерами, єдині у патріотизмі

Гуляйпільський військовий комісар Дмитро Васіліаді вручає Сергію та Петру Дарморозам відзнаку Президента України "Учасник АТО". Травень 2016 року.


Родина й хобі - найкраща реабілітація

Із самого дитинства Сергій любив риболовлю, а Петро схилявся до музики – у хаті часто звучали баян та мандоліна. На сьогодні це захоплення не зникло, зважаючи навіть на усі події, через які довелося пройти чоловікам. І в ті моменти, коли їм вдається зібратися родинами разом, намагаються поєднувати корисне з приємним, збираючись у Сергія вдома у селі Новозлатополі.

- Я двічі їздив на реабілітацію до санаторію: один раз сам, другий – із Петром. Однак для мене найкраща психологічна реабілітація – це повернення додому, в ту атмосферу, з якої я був витягнутий, – робота, сім’я, мій життєвий ритм. Звичайно, усіх моментів та подій війни ніколи не забути, і нікуди не діти ті думки, спогади та кадри, які закарбувалися в пам’яті, немов на фотоплівці. Тому наші зустрічі з братом та близькими – на вагу золота. Нам не потрібен алкоголь, - не п’ємо навіть пива, і не куримо, - потяг до сигарети свого часу відбив ще батько, і недарма. Єдине, що любимо, то це смачненько поїсти. І тому, щоб заспокоїлася душа, вистачає просто дозвілля з родиною. Погратися з маленькою внучкою, посидіти з братом на природі біля річки із вудкою, погомоніти про життя, послухати очеретянку… Ти просто починаєш помічати й цінувати навіть найменші життєві дрібнички та миттєвості, які, власне, і є твоїм Життям…

Фото з архіву Гуляйполе.City та братів Дароморозів

Автор: Юлія Линник (Журналіст)
Джерело: Гуляйполе.City

0

Посилання на публікацію

Щоб коментувати на сайті, авторизуйтесь через сайт або
FACEBOOK
.
Онлайн: 1